Меридіани
Авторы: Юрий Александрович Никитин / Константин Семёнович Лемешев
Жанры: Научная фантастика, Приключения
Циклы: не входит в цикл
Формат: Полный
Всего в книге 67 страниц. У нас нет данных о годе издания книги.
Три автори — три творчих обличчя: журналіст К.Лемешев, робітник Ю.Нікітін, креслярка Р.Волконська.
Різноманітна тематика їх творів: пригоди мужніх космонавтів у безмежжі Галактики, героїчні будні радянських чекістів у перші повоєнні роки. Які б сили не протистояли людині, її розум і наполегливість долають перешкоди, утверджують високі ідеали нашого життя.
За редакцією Володимира Владка
М 87–73
© Видавництво “Прапор”, 1973.
Читать онлайн Меридіани
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Збірка “Меридіани”, яка пропонується читачам, складається з науково-фантастичних творів К.Лемешева, Ю.Нікітіна та пригодницької повісті Р.Волконської.
“Зоряна одіссея” К.Лемешева є заключною частиною його повісті “Капітани Космосу”, яка сподобалась читачам винахідливістю творчої уяви автора, складними сюжетними колізіями.
Новий твір К.Лемешева легко й цікаво проводить нас можливими шляхами майбутніх завойовників Космосу, знайомить з незвичайними пригодами в гігантському плазмольоті та на мандрівному астероїді.
Оповіданням Ю.Нікітіна притаманна сувора, мужня манера оповіді, психологізм, оригінальний підхід до етичних проблем, що, на жаль, не так уже часто зустрічається в творах такого плану.
Повість Р.Волконської “Тени войны” присвячена героїчній праці чекістів у повоєнній Латвії. Авторка знає цей край, переконливо відтворює своєрідний колорит Риги, вміло будує сюжетну інтригу.
Автори книги — молоді літератори. Можливо, що вони ще не оволоділи всіма таємницями письменницької майстерності, але в кожного з них є своє бачення світу, свій почерк.
Сподіваємось, що збірка “Меридіани” не тільки познайомить читача з новими іменами, а й принесе естетичне задоволення любителям цього популярного жанру.
Володимир Владко
Кость Лемешев
ЗОРЯНА ОДІССЕЯ
Всесвіт такий великий, що в ньому немає неможливого.
Древня мудрість
КРИК У КОСМОСІ
Час і Простір… Звиклий до земних масштабів людський розум колись уважав їх кінечними. Віками вимірювали їх думка і ноги пішохода. Потім Людина сіла на коня — Час і Простір скоротилися. Від сходу до заходу Сонця скакав вершник степами, долаючи десятки вимірів пішохода. Потім житель планети пересів на поїзд і автомобіль. Ще більше стиснулися Час і Простір. Сотні кінських пробігів долала розумна істота за той же відтинок часу. Та й до цього звикла Людина.
Спершу паморочився найсвітліший розум від спроби уявити Вічність і Безмежжя. Та вічним було й почуття незадоволеності, безмежним — дерзання людини. І вирвалася вона в космос. Перший корабель-супутник нагадував плід у чреві матері. Земне тяжіння, мов плацента, утримувало його в орбітальному польоті, аж доки перша міжпланетна ракета не розірвала ту плаценту і не вивела мислячу істоту у вільний, незалежний від матері-Землі світ.
Людина осідлала субсвітлові кораблі і помчала чорними глибинами Всесвіту. І доки в ілюмінаторах чи на екранах локаторів зорельотів пропливали сузір’я Галактики, доки корабельні годинники відраховували дні й місяці, на землі минали десятиліття й віки. Весь арсенал науки і техніки кинула розумна істота в наступ на загадку природи. І скорочувалися космічні відстані, життя людини стало вистачати і на походи за галактичні “моря”, і на земне щастя після повернення до рідного порога.
Дорогу подолував той, хто йшов вперед і вперед.
Відхилімо ж, читачу, подумки завісу часу і загляньмо у далеке, але, на наш погляд, імовірне минуле та можливе майбуття.
…Вже дванадцятий місяць за земним часом плазмоліт мчить космічним шляхом до землі. Вважаючи, що зворотний курс корабля має бути безпечним, астронавти віддалися електросну. У величезній кулі плазмольота не спали лише чергові інженери-реакторники, астронавігатори і радисти.
Та крім цих вахтових на кораблі не опало ще двоє: Сергій Чуєв і Лан Лей. Якщо інші вважали одноманітні дні й місяці польоту неефективною втратою часу і тікали в царство сну, закохані і думки не могли допустити, щоб просте щастя — бачити одне одного — зміняти на найчудовіші сновидіння.
Цього “ранку”, вірніше тої умовно встановленої пори, коли вахтові підіймалися на зміну, Сергій прокинувся від дотику чиєїсь руки. Розплющивши очі, він довго не міг повірити в те, що перед ним схилився академік Олексій Платонович Курганов, який два місяці тому ліг в кабіну електросну.
— Приємного пробудження! — ствердив реальність факту бас Олексія Платоновича. — Ні, ні, ви не помиляєтесь. Це не сон, а приємна дійсність. Принаймні для мене.
— Ну, що ви! — схопився Сергій. — Я завжди радий вас бачити. Та ще таким молодим і здоровим! У вас такий чудовий вигляд…
— Досить, досить. Уважаймо, що обмін ввічливостями завершено. Тепер до діла, Сергію Вікторовичу.
— Якого діла? — стривожився Сергій і несподівано навіть для себе обурився. — Ну, чому ви мовчите, чому готуєте мене до того “діла”, як хлопчиська?
— Спокійніше, — раптом посуворішав Курганов. — Ви, Сергію Вікторовичу, і є той хлопчисько, який ще дозволяє собі нервові грозовиці. Мабуть, не завадило б і вам, як мені, місяців зо два поспати…
Сергій уже не вимагав і не благав, бо знав, що Курганов скаже про справу тільки тоді, як сам захоче. На плазмольоті всі так чи інак стикалися з цією трохи дивною звичкою академіка: спершу розтривожити співрозмовника, а потім враз змовкнути і перевести розмову на щось інше. Спершу астронавти, особливо молоді, гнівалися й вимагали “нормальної” розмови. Та Олексій Платонович був невиправний. Коли ж хто намагався докоряти йому за це, Курганов висував свою теорію побудови “космічного діалогу”.
— В польоті людина має мислити блискавично, точно, “густо”. Ось чому я ставлю питання і чекаю. Співробітник має так мобілізуватися, щоб самому знайти відповідь, хай неповну, але вірогідну. По-моєму, так навіть легше розмовляти.
